Сповідь не має юридичного характеру, це не допит, не трибунал. Сповідь – це не лише очищення нашого минулого, а прокладення дороги вперед, тому і покута є «медициною» на майбутнє. Це духовна терапія. Слово «терапія» походить із грецької мови й у перекладі звучить «служіння хворому». А метою терапії, скерованої в майбутнє, є зцілення людини. Процес оздоровлення має різні форми, і дуже важливою формою є саме святе таїнство покаяння. Отримуючи прощення, ми водночас повинні навчитися прощати, бо інакше руйнуємо себе.


Грішник як хворий


Згідно із східноцерковним уявленням, гріх є хворобою, від якої потерпають усі люди. Тому грішник подібний до хворого, якому потрібна увага й солідарність, хвору людину вважають і матір’ю медицини[1].
Патріарх Йосиф Сліпий у своєму пастирському посланні від 12.07.1953 пише з ув’язнення: «Після упадку Адама в гріх, усе життя кожної людини переповнене душевними і тілесними болями, по-християнськи кажучи, хрестами. […] З другого боку є природним правом духа кожної людини звільнитись від своїх хрестів, від недостатку, недуги, примусового заняття і ув’язнення, хіба що ці страждання відповідають волі Божій і сприяють спасінню людини».
Невилікувана хвороба чи гріх веде до смерті. У духовному житті це можна порівняти з віддаленням чи відмиранням від Бога. У творі «Пастир» Єрми (ІІ ст.) автор це формулює коротко і влучно: «Покаяння грішників містить у собі життя, а нерозкаяність – смерть» («Der Hirte Hermas». Gleichnisse, VIII. BKV² 35, 253 [в пер. рос.: Ранние отцы Церкви, с. 226).  Недаремно Петро Могила таїнство покаяння називає «лікарнею», з якої ніхто не має вийти незціленим.


Гріх треба відкривати досвідченому душпастирю з повною довірою і проханням про духовну пораду, причому дуже важливою є й мотивація духовного поступу від пенітента. При цьому можна у практиці покаяння, зокрема, звертатися до джерел східного монашества. З часу єгипетських отців пустелі (III–IV ст.), коли виникла практика духовного отцівства чи материнства, походить такий вираз: «Авва[2], скажи мені слово!». І слово авви мало для його учнів незаперечний авторитет. Слово авви вважалося «даром Божим». А коли авва у своєму учні не бачив достатньої мотивації в праці над самим собою, то відмовляв йому в слові чи пораді. Тому ефективне «духовне отцівство» в певному значенні передбачається відповідним «учнівством». В усякому разі, у цьому чітко видно практику покаяння, зорієнтовану на майбутнє.
Накладені покутні вправи (епітимія) є також терапевтичними ліками, що відповідають каянику чи хворобі. Вони носять «медичний і педагогічний характер», бо слугують очищенню совісті та встановленню миру.

 

Перед тим, як згрішити, людина думає, що піде до сповіді – й усе відразу буде добре. А потім після гріхопадіння до сповіді щось не пускає. А зранення, рани, які лишаються? Завдання гріха – людину заманити, трохи потішити і зранити. Що більше гріх закоренився в нашій душі, то більші є зранення. Ми можемо мати сумніви, чи Бог простить наші гріхи. Ну, а хто тоді простить, як не Він! А що Йому буде легше від того, коли не простить? Це наші рани такі великі й приносять відповідні сумніви. Перед тим, як згрішити, людині забирається сором, і вона грішить. Але після гріхопадіння сором повертається, щоб людина не визнала свого гріха. Часто люди хвилюються на сповіді. І якщо запитати, кого бояться, то відповідь буде така: Бога, священика. Насправді людина боїться сама себе, тобто боїться щиро подивитися в «дзеркало свого життя». У ній діє гріх, а зло боїться бути визнане. Отже, Бог прощає гріхи, але часто залишаються  наслідки –  глибокі духовні зранення. Покаяння, сповідь – це прощення, однак залишається наслідок гріха, гіркий спомин образи Бога чи людини. Це подібно до рубця, що не кровоточить, проте нагадує про конкретний випадок із життя.
Коли люди вірять, що Бог прощає їм гріхи  і що їхній зв’язок із Богом відкорегований, то вони можуть із більшою відвагою поглянути на власне життя з його «темними сторінками». Вони надіються, що не залишаться сам на сам. Сповідь – це не психотерапія, але психотерапія не може того, що може сповідь. Замало є усвідомити собі гріхи, важливо мати кому їх віддати. Каяник приносить до сповіді не лише список гріхів, але себе самого, цілу свою особу. Тому Бог зцілює цілу людину як особу. Це зцілення не полягає в тому, що відразу зникнуть всі наші проблеми. Тут людина усвідомлює, що її люблять, що вона має когось, кому може довіряти. Тоді зцілена людина виходить з тенет власного «я» і є здатною любити інших людей. Боже прощення і любов усвідомлюють людині, що вона теж здатна любити і прощати, навіть якщо «простити» не означає відразу «забути». Отримавши прощення, людина споглядає милосердними очима і на свою історію та на всіх людей, які допомагали їй цю історію писати. Роблячи підсумок, можна цей процес назвати зцілення образу себе самого, зцілення стосунків та зцілення пам’яті (Яцек Прусак).
 
Священик, як лікар
У процесі покаяння своїх духовних дітей повинен докладати зусиль і сповідник чи душпастир, хоча він є лише посередником прощення гріхів. Це справа великої довіри, яка несе за собою і велику відповідальність. Лікарська функція духовного отця залишалася усвідомлюваною протягом усієї історії покаяння християнського Сходу і донині. Адже до завдання спадкоємця апостола належить «діяти як лікар душ» і «зціляти рани»  (Див. Origenes. Homilia I in Ps 37, 1 // PG 12, 1369). Тут підтверджено намір таїнства покаяння, переданого сповідникам не на осуд, а на зцілення.

На лікарській функції сповідника наголошує IV Латеранський собор, але він радше доручає сповіднику і функції судді. Це не залишилося без впливу на східноцерковне богослов’я покаяння. Так, у Петра Могили ми знаходимо подвійну функцію сповідника (лікар чи духовний отець і «Божий суддя»).
Ці риси сповідника згадує й митрополит УГКЦ Андрей Шептицький у документі «Про уряд сповідника» (15.10.1934). Про лікарську функцію священика Шептицький пише: «Сповідник є не тільки суддею і посередником між Богом і людьми, але є також і лікарем недужих душ. А хто хоч поверховно глядить на життя людських душ, той певно знає, що недуги душі, які є предметом тієї медицини, що називається християнська мораль, сягають значно глибше та є численніші й небезпечніші від тих недуг душі, якими займаються психіятри, та від недуг тіла. Щоб бути добрим лікарем душ, мусить священик визначатися усіма прикметами доброго лікаря, а крім них мусить мати ще й інші моральні прикмети. Поговірка «medice cura te ipsum» має лиш мале пристосування до лікаря тіл, бо кожний зрозуміє, що хтось може бути знаменитим лікарем, але сам може бути недужим. А в лікуванні душ лікареві не годиться, не можна, не вільно бути недужим на недуги, які береться лікувати, бо коли ним є, наражається на те, що уділяє хворим дуже небезпечні і смертоносні бацили, які недугу побільшують і поглиблюють. […] Лікування –    це мистецтво, а не ремесло й не сама стисло-теоретична наука. […] Лікар – це мистець, що обсервує, досліджує, застановляється, шукає, думає і творить. Його рада – це не відповідь словаря, але вислід розумового досліджування і щирої, сердечної волі – поконати недугу, рятувати недужого».  Далі Шептицький порівнює лікарську функцію священика з моралістом, який має бути здатним встановити «діагноз». Тому священик є «моралістом-діягностом». І тому він повинен орієнтуватися «Божим інстинктом», про який має наполегливо молитися (Шептицький, Андрей. Послання про «Уряд сповідника».  Твори морально-пасторальні, с. 188-190).

 

Унаслідок впливу середньовічного західноцерковного богослов’я і скорочення обрядів сповіді поняття «лікар» у богослов’ї покаяння сьогодні практично зникло. Тому зараз в оновленні богослов’я покаяння чи в практиці духовного провідництва намагаються звертатися до ранньохристиянського східного монашества. У цьому світлі приписуються духовному отцеві (авві) такі риси: досвід і поступ у духовному житті; «духоносність», тобто несення Духа, який у ньому і через нього безперешкодно діє; знання «божественних речей», що є плодом молитви; перемога над пристрастями чи спокусами, які не мають доступу до його душі; вірність Писанню і Отцям, бо авва відкриває волю Божу в інтерпретації Святого Письма у світлі церковної традиції і актуальних екзегетичних досліджень; терпеливість, бо духовне зростання є процесом, причому необхідна наполегливість як з боку авви, так і з боку його учня; дар розрізнення духів (διάκρισις), який допомагає визначити присутність Святого Духа в серці духовної дитини і застерегти перед дією спокусника; читання сердець (καρδιογνοσία), що чинить доступним внутрішній світ учня і дає можливість духівникові до «діагностування»; здатність передавати благодать через молитву і благословення (Богдан Дзюрах. Матеріяли конференції монашества 2005 р., с. 89–95).
 

ККЦ говорить, що у таїнстві покаяння «священик виконує служіння Доброго Пастиря, який шукає вівцю, що заблукала; Доброго Самарянина, % схожа на дитину в цьому новому духовному житті. Мала дитина не може відразу стати дорослою, а повинна пройти багато ступенів і потребує при цьому багато засобів для розвитку і захисту від загроз її життю. Так християнин, що через покаяння і навернення (μετάνοια) повернувся до духовного життя, не може відразу стати досконалим чи святим. Духовно він зростатиме поступово. Як вже згадувалося, хоча сповідь не є психотерапією, психологічна підготовка сповідника може спричинити відважне й щире визнання каяником своїх гріхів. 
Щоб правильно провести терапію і щоб вона довгий час успішно функціонувала, треба встановити повний діагноз разом із прихованими причинами хвороби. Схоже правило стосується й духовної сфери. Якщо відкривають справжні причини хворобливих нахилів душі, то навернення для людини стає постійним станом душі, процесом повернення з будь-якого місця, віддаленого від Бога, і постійним поступом у напрямі до Бога.
 
Функція зцілення Ісуса Христа та важливість віри людини
Євангельська розповідь про воскресіння Лазаря (Йо. 11, 1–53) може послужити гарним прикладом для усвідомлення суті прощення гріхів і покаяння. Це останній великий знак, який Ісус чинить перед світом. Лазар представлений як товариш Ісуса. Він хворий, тому Марта і Марія посилають до Ісуса звістку про недугу свого брата. Поки Ісус в дорозі, Його «товариш» помирає. Похід Ісуса в Юдею є дорогою до Його смерті. Воскресіння Лазаря є немовби обітницею, що смерть не має остаточного слова. Але цій події передують ще деякі сцени (зустріч і діалог з сестрами Лазаря Мартою і Марією, присутність юдеїв…), які представляють діяльність Ісуса як «діяльність для інших». У момент воскресіння Лазаря сповнюються слова «Я є…», які Ісус сказав Марті. Хто слухає Його слова і вірить у Нього, той буде жити, навіть коли помре. Не щойно «Судного дня», бо вже тепер є пора, коли «померлі вчують Сина Божого голос, а вчувши — оживуть» (Йо. 5,25.). До цих людей належить Лазар, який чує голос Ісуса і воскресає з мертвих.  Все ж, він ще повитий повивальними полотнами і хустиною, що відрізняє його від воскреслого Ісуса. Це відповідає юдейському звичаю огортання тіла покійника полотнами та покривання обличчя хустиною. Ісус після свого Воскресіння був від цього позбавлений, а Лазар повинен чекати допомоги присутніх. Йоан нічого не пише про те, як Лазар поводиться (рухається повільно чи швидко, говорить чи ні), і яке враження він справляє на Марту і Марію, учнів і юдеїв (лякає чи тішить). Євангелист лише наголошує, що зв’язане тіло Лазаря ще не може рухатися зовсім вільно; йому потрібна допомога сторонніх. Тому присутні отримують наказ розв’язати того, хто виходить з гробу, і відпустити його (ст. 44). Щойно після цього Лазар може «з Ісусом сісти до столу» (див. Йо. 12,2).


У цьому світлі можна разом з Орігеном підсумувати соціально-еклезіологічний вимір покаяння в Йо. 11, 43–44 так: «Треба знати, що й тепер ще є деякі Лазарі, які після дружби з Ісусом занедужали й померли, і, будучи мертвими, залишаються в гробі на місці мертвих з мертвими, а потім молитва Ісуса воскрешає їх до життя та Ісус кличе їх своїм потужним голосом з гробу. Хто Його слухає, той виходить; він ще носить на собі перев’язі від колишніх гріхів і пов’язку на очах, і він ані не бачить, ані не може ходити чи що-небудь робити через пов’язки мертвих, поки Ісус тим, які можуть його звільнити, не накаже цього зробити» (Origenes. Johanneskommentar XXVIII, 7). Тобто гріхи прощає Ісус за посередництвом Церкви.
Людина покликана постійно і протягом усього життя вправлятися в наверненні. У цьому контексті Йоан Золотоустий говорить: «Слід пороздумувати про дві речі: про гріх і покаяння (μετάνοια). Гріх — це рана, покаяння — ліки. Що для тіла рани і ліки, те для душі гріхи і покаяння» (Гомілія VIII. PG 49, 338).  Іншими словами, покаяння чи метаноя є ліками, що тамують гріх. Бернгард Герінґ у духовному провідництві сильно акцентує на покаянні. На його думку, духовна бесіда — ведення душі — повинна цілком і повністю підводити до очищаючої і примирюючої благодаті Бога; іншими словами, вона не повинна якось заступати таїнство покаяння (Häring. Die große Versöhnung. Neue Perspektiven des Bußsakramentes, s. 117).

 

Посилаючись на стихиру на стиховні з вечірні понеділка 4-го гласу[4], можна порівняти «таїнство метаної» з «безпечною пристанню», в якій кожен грішник віднаходить здоров’я, мир і зцілення. Таким чином, покаяння є зціленням для душі, і духівник стає лікарем душі, який не лише лікує недужих членів Церкви відповідною терапією, а й повинен дбати за збереження їхнього душевного здоров’я, за їхнє освячення та повну інтеграцію в Церкву.
Духовна основа «терапії» чи її важлива роль у процесі зцілення описується в посланні апостола Якова (Як. 5, 14–16), що зосереджується на молитві і прощенні гріхів. Теми молитви і прощення гріхів можна знайти і в літургійних текстах таїнства оливопомазання.

 

Терезія Марія де Йонґ роздумує над процесами лікування в медицині, підкреслюючи при цьому вплив духовності. В оцінці і висновках про різні дослідження вона приписує вірі особливу роль, бо наука доводить: віруючі люди одужують швидше від недуг, значно захищені від депресій, і їм потрібно менше ліків проти болю. Тому й медики займаються дослідженням «медикаментів», які годі придбати в аптеці, а саме віри у вищу силу. Так, велика кількість наукових досліджень свідчить, що, вдаючись до духовних і релігійних тем, люди вміщають у собі ресурси, які сприяють покращенню здоров’я. При цьому позитивний ефект на стан здоров’я має не лише віра сама по собі, а й супроводжуючі її явища. Регулярні відвідини церкви викликають позитивні почуття. Участь у спільному богослужінні, обрядові молитви і прийняті святі таїнства, краса храму — все це веде до досвіду трансцендування, який тимчасово дає можливість забути про буденні турботи і болі. Регулярні відвідини церкви створюють контакт із людьми, які завдяки своїй релігійній поставі є соціальним прикладом. Завдяки їхньому задіянню в долі інших, їхньому співчуттю та турботі вони є прикладами здорового способу життя. Ці соціальні моделі корисні насамперед у критичних життєвих ситуаціях, в яких бракує позитивних зразків. Тому не дивно, що обділені увагою суспільства — хворі, непривілейовані, самотні батьки, національні меншини — особливо користають із відвідин церкви. Регулярна участь у богослужінні творить зв’язки між людьми і уможливлює доступ до ресурсів, які інакше були б недоступні. Завдяки почуттю соціалізації та членства в спільноті запобігають  образливим почуттям ізоляції, втрати самоконтролю та сумнівів. Про проблематику лікування T. M. дe Йонґ говорила в одному інтерв’ю з професором Лінус Ґайслер, лікарем-спеціалістом з лікування захворювань внутрішніх органів та членом Комісії Бундестагу Німеччини з анкетування у сфері етики і права сучасної медицини. Тут виражено неповторність сил, що зростають у вірі. Адже вони базуються на духовності, тобто на зв’язку з дійсністю, що сягає поза безпосереднє «я». Доведено, що молитва за хворих, які не знають, що за них моляться, має терапевтичний результат (див.: Psychologie heute 32 (März 2005), 26–27).
 

Після того, як було сказано про цілющу властивість покаяння як акту віри, слід у підсумку додати дещо про його молитовний характер. Оскільки, на думку Адріани фон Шпейр, будь-яка дія віри є молитвою, то людина може «вибрати сповідь предметом своєї молитви». Тому зміст розмови у сповіді перетворюється в зміст молитви. Прославляються милосердя Бога і Його готовність прощати. Дружня зустріч людини, яка хоче змінити своє життя через примирення з Богом і бажає внутрішнього зцілення після прощення гріхів, зі священиком, який уважно слухає і за Божим дорученням уділяє розрішення, стає радісною і глибокодуховною, стає святом (Speyr. Die Beichte, s. 231–260).
 
Риси доброго сповідника
Є численні документи і звернення Церкви щодо Тайни Сповіді. За словами папи Івана Павла ІІ, з усіх послуг, які виконує священик, Свята Тайна Покаяння є «найважчою і найбільш делікатною послугою». Над тим варто роздумати нам, як сповідникам чи пенітентам. Є трагедія, коли сповідальниці припадають порохом або вірні можуть там рідко застати свого пароха. А як би це перемінило парафію, не було б таких численних конфліктів, скільки молодих людей можна б наставити на добру дорогу, а старшим допомогти гідно прожити останні роки життя на землі. Нажаль цей великодній подарунок, який Ісус дає учням і Церкві згідно Євангелії Івана закопаний глибоко. Недбалий слуга сам з нього не користає і іншим не дає.
Хтось влучно зауважив, як знати чи священик побожний? Варто поглянути, як він відправляє Службу Божу, який в нього порядок на престолі, що там лежить.А любов до сповіді говорить однозначно про ревність священика.Сповідальниця – це барометр ревності священика. Вистачить в звичайну неділю подивитися, скільки людей приступає до св. Причастя, щоб мати уяву про пасторальну працю в парафії. Але це не є справа одного дня. Один єпископ зауважив дві риси доброго священика: любов до сповіді та благодарення після Служби Божої.
Провідник людських душ повинен сповнити дві передумови: перебувати в стані освячуючої ласки та провадити побожне молитовне життя. Від святості священика не залежить дія сповіді, але якщо він є чистим дзеркалом, то легше можна через його слова, поведінку, вигляд  і цілу поставу побачити милосердя самого Бога. Священик є немов заступником за пенітента перед Богом силою свого життєвого прикладу. Сповідь – це є також літургійний процес. З огляду на велику кількість пенітентів неможливо робити так, як є наприклад в требнику П. Могили. Але варто перед сповіддю промовити принаймні коротку молитву за поміч і світло Святого Духа. Після сповіді варто помолитися за тих, хто висповідався в нас. Як мене вчили, в часі сповіді є така «молитва відкритих рук». Це показує нашу обмеженість, особливо у важких ситуаціях, відкритість на Божу дію. Є дійсно дуже тяжкі, по-людськи безвихідні ситуації. Тут є розрадою для пенітента, коли йогозапевнимо про молитву. Але це не має бути порожньою обіцянкою, а виявом співчуття. І треба молитися, важливо запитати ім’я. Це породжує довіру. Такий спосіб служіння освячує і самого сповідника. (Душпастирство хворих в Інсбруку розробило різні обряди молитов в лікарні. Якщо помирає дитина, є батьки, приходить священик, молиться не лише над дитиною, а благословить батьків, а також присутній медперсонал робить на чолі батьків чи рідних знак хреста, благословляючи тим самим. Це є участь у долі родини.
Документи Церкви зобов’язують священиків-сповідників до доброї богословської освіти, йдеться про здобування і поглиблення знань з морального богослов’я та канонічного права, також догматики і екзеґези. Бо тоді буде неправильне трактування Святих Таїнств (сповідаю всіх, а даю ложечку лизати, неосвячені частички…). Не можна на людей накладати невластиві тягарі (після сповіді лише 2-4 рази запричащатися, але ми як священики служимо щоденну Святу Літургію без сповіді, хоча ми також є християнами).
Важливою є психологічна підготовка сповідника. Сповідь – це не психотерапія чи психоаналіз, але психологічний талант і підхід сповідника полегшує визнання гріхів, додає пенітенту відваги. Але не маємо в людей шукати гріхів, про які вони може і не чули. Мусимо вміти розрізнити, якщо є відчутна психічна хвороба (важливо для еґзорцизму).
Що робити, коли не можемо собі порадити з пенітентом? Люди будуть нас шанувати, якщо будемо до їхніх проблем підходити серйозно, з вболіванням, а не лише так, щоб позбутися. Папа бачить дві розв’язки: З повагою і культуроювідіслати до старшого, більш досвідченого сповідника або призначити чергову зустріч, до якої треба приготуватися. Є речі, на які не можна однозначно відповісти. Можна собі в спірних ситуаціях ставити питання: А що б Ти, Ісусе, зробив на моєму місці? Ми не є судді, навіть якщо Альфонс бачить таку рису сповідника з метою формування сумління в пенітента (також лікар, батько і вчитель). 

 

Особлива обережність дораджується сповідникам до справ, які пов’язані з людською любов’ю і сексуальністю, з шостою заповіддю. Бо напевно ми є тими, які в цьому найменше розуміються, зокрема в гінекології. Однак може бути таке, що пенітенти через дуже загальне визнання гріхів проти шостої заповіді ставлять сповідника в тяжку ситуацію, наприклад наречені перед шлюбом або хто довго не сповідався і «не має гріхів». Тоді додаткові питання ставити дуже делікатно, і не відразу. (Можна запитати, що найбільше ранить з гріхів). Будь-яке зайве питання може людину зранити, відкинути від сповіді і Церкви, а сповідник зробить враження збоченця. Скільки людей відійшло від Церкви через подібні зранення, але ми себе не винимо в цьому.
 

Сповідь – це не урок катехизму, хоча варто в процесі підготовки вчити людей визнавати гріхи чітко і ясно, тоді уникається прикрих ситуацій. Ми не можемо бути фанатами сповіді, примушувати людей до цього. Якщо хтось звертається з якоюсь справо, то маємо спочатку виконати його потребу (посвячення дому, автомобіля, відчитати молитву…), а тоді там сказати проповідь, поговорити з ними, заохотити до сповіді.
Документи Церкви наголошують на делікатності та дискретностіставлення до пенітента, не кажучи про збереження таємниці. Не можна виявляти здивування з приводу якогось гріха, який би він тяжкий не був, бо тоді людина заблокується. Не маємо права цікавитися тими сферами життя людини, які не конечні до сповіді (де він працює, скільки заробляє – провокація до брехні). І взагалі трагедія – це на людей кричати. Ну то хто ми є? – казав о. Захарків. Не можемо їх ображати чи підганяти, щоб скоріше сповідалися. Або сміятися з них. Великим хрестом є скрупулянти. 


Звичайно, що тут представлені ідеали. Але до цього прагнемо. Не завжди легко, коли велика черга, ще хтось голову крутить непотрібним. Але той, хто не встиг висповідатися, ще прийде, а ті, кого ми зранили, мають менше шансів прийти знову. Можна людей по-батьківськи і картати, але якщо вони дозріли до цього або ми їх знаємо. Люди плачуть, треба їм на це дозволити. Сльози мають особливу роль (Це не лише хімічна суміш, яка захищає око перед інфекцією. Це вид комунікації, очищення, прагнення зустрічі з Вічним. Кожна людина проливає в середньому протягом життя 80 літрів сліз. Жіночі на пів градуса тепліші від чоловічих).
А звідки брати добрих сповідників, як ними стати? Хочемо обминути все вище сказане щодо знань, молитовного життя. Тут лишається одне: Добрі сповідники родяться з добрих пенітентів. (Не так швидко і як небудь на літургії перед освяченням). Той буде добрим сповідником, хто регулярно і глибоко переживає цю Тайну Примирення як дорогу власного освячення. На думку папи, саме такою є логіка цієї Святої Тайни. (Старецтво береться з учнівства).


+Володимир (Груца),
17 травня 2016 р. Б.

[1] 16.10.2006 проф. Ґеорґ Бартч у своїй подячній промові з нагоди вручення йому нагороди Тірольської землі назвав солідарність людині «матір’ю медицини». «Медицині потрібна солідарність, а вона розвивається лише з духовності», — сказав він дослівно. (www.i-ed.ac.at/mypoint/news/ 2006101601.xml [13.12.2007]).
[2] Тотожне поняттю «духовний отець» (πνευματικός πατέρ). У слов’янських мовах , зокрема в українській,  вживається слово «Старець».
[3] Альфонс Лігуорі (1696–1787) походить із давнього неаполітанського шляхетного роду, вже в 16 років став доктором права і незабаром – популярним адвокатом. У 1726 р. його рукопокладають і він стає популярним проповідником і сповідником, насамперед для маргінальних груп великих міст. Альфонс цілковито присвячує своє життя служінню вбогим і відкинутим та для цього засновує 9 листопада 1732 р. в Скаля (біля Неаполя) Згромадження редемптористів. Незважаючи на вищу освіту в сфері юриспруденції, філології, музики, мистецтва і архітектури, він залишається близьким до людей – у тому числі і як єпископ Сант’Аґата деі Ґоті. Він передає гуманний образ Божий. Поза межами батьківщини стає відомий своїми богословськими творами. 1839 р. його проголошують святим, 1871 – вчителем Церкви, 1950 – покровителем сповідників і моральних богословів.
[4] Ось як звучить текст вечірні: «Хто, Господи, попавши в бурю, і прибігаючи до Твоєї пристані, не спасається? Або хто в недузі, вдаючись до Твого лікування, не видужає? Господи, творче всього й лікарю недужих, спаси нас перше, ніж мали б ми зовсім загинути». Молитвослов, с. 282.